9 лютого Івану Івановичу Фуріву виповнилося б 80 років. Він не мав регалій «заслуженого» чи «почесного». Він був Народним. Народним будівничим, бо за його участі скрізь будувалось житло, соціально-культурні об’єкти, розбудовувались спортивні та туристичні споруди.
Його стіл був завжди завалений кресленнями, зразками будівельних матеріалів, а в приймальні — черга з архітекторів, будівельних кошторисників, генпідрядників. Коли він працював у профспілках, то вони росли в день по поверху.
Ми, працівники профорганів, не встигали за заданим ним темпом, скаржились що «не дає дихнути».
Він був Великим і тому накривав собою все – Луцьк, Ковель, Свитязь, де за рік-півтора розпочинались і приймались в експлуатацію величезні об’єкти.
Він вірив в Україну. Пригадую, як в 1983 році ми з ним летіли в літаку з Москви, де вирішували питання фінансування будівництва нашого навчального центру і я скиглячим голосом пожалілась, мовляв, навіщо нам стільки союзних коштів, якщо область не встигає їх освоїти… Його відповідь була на той час крамолою: «Галино Петрівно, побачите, Україна ще буде самостійною. І всі кошти, які сьогодні можна залучити з Москви, треба використати на її розбудову». І це в період махрової «брежнєвщини».
Він був Учителем. За ним можна було просто спостерігати, навчаючись його мужицькій філософії патріота, що не кар’єрно і пафосно, а якось просто і глибинно любив свій народ і Україну.
Кілька років тому 29 листопада, в день його смерті випав перший густий сніг. Прийшовши на його могилу, я відвернула рукою сніг з плити, яка була вся засипана живими квітами. Дякую всім за цю пам’ять.
Галина Даниленко, директор навчально-методичного центру профспілок області.
